Пам’ятні дати 30 жовтня
Сьогодні річниця з дня загибелі Аміни Окуєвої – відомої української громадської активістки, лікаря та військовослужбовця.

Аміна Окуєва (1983-2017) народилася в Одесі, пізніше жила в Москві і Грозному, у 2003 повернулася в Україну. Закінчила Одеський медичний університет за спеціальністю «хірургія». Зі своїм чоловіком Адамом Осмаєвим, який переховувався в Україні від переслідувань з боку російських спецслужб та кадировців, активно обстоювала ідею визволення Ічкерії від окупації та відновлення державної незалежності цієї країни. Приймала участь в житті чеченської діаспори.

Під час Революції Гідності Окуєва вступила до «Самоборони», де була лікарем 8-ї Афганської сотні. Від самого початку російської агресії Аміна перебувала в зоні АТО разом зі своїм чоловіком. Вона захищала східні кордони України, служила у батальйоні «Київ-2» та долучилася до створення чеченського добробату імені Джохара Дудаєва. Однак, наприкінці 2016 Окуєва звільнилася та приїхала у Київ. Цікаво, що Аміна Окуєва сповідувала мусульманство і завжди носила хіджаб: і на фронті, і в повсякденному житті. В Києві на Окуєву було здійснено два замахи: перший 1 червня 2017 року. Тоді нападник назвався французьким журналістом і запросив подружжя на зустріч, а потім у машині вистрілив в Осмаєва, після чого Окуєва вистрілила у відповідь. Після замаху Окуєвій та Осмаєву надали державну охорону, однак згодом вони від неї відмовились. Другий замах, 30 жовтня 2017 року, для Аміни Окуєвої виявився фатальним.

Ювілеї дня:

157 років від дня народження Емілія Антуана Бурделя (1861–1929), французького скульптора. Працював у майстерні Огюста Родена. Був одним із провідних монументалістів свого часу. Улюбленим матеріалом скульптора була бронза. Серед визначних творів: «Пам’ятник полеглим» у Монтобані, пам’ятник А. Міцкевичу в Парижі. Бурдель вклонявся перед талантом свого великого попередника Родена, але в основі його мистецтва знаходились зовсім інші ідеали. Бурдель прагнув до строгої архітектонічності форм. Образи героїв його скульптури стримані, інколи суворі. Зразками йому слугували твори грецької античності – ясної гармонічної класики і скупої, трохи важкуватої архаїки. Скульптури Бурделя сповнені урочистої патетики і величності, його художня мова лаконічна і виразна. Він був не лише автором монументів, але й одним із найвідоміших портретистів; прикрашав рельєфами громадські будівлі (Театр Єлисейських полів у Парижі), а ще – блискучим рисувальником, знавцем мистецтва, педагогом.

136 років від дня народження Михайла Бойчука (1882-1937), видатного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва. З іменем Михайла Бойчука пов’язане виникнення творчого об’єднання художників-монументалістів так званих «бойчукістів». Саме завдяки ним українське монументальне мистецтво 20–30-х років ХХ ст. стало широко відоме у світі, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу. Народився Михайло Бойчук на Тернопільщині. Ще у своєму селі почав займатися малюванням. Місцевий вчитель, помітивши здібності юнака, дав оголошення про нього в газеті, на яку відгукнувся художник Юліан Панькевич і допоміг Михайлові переїхати до Львова, де він знайомиться з церковним мистецтвом – іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді майбутній художник виявив зацікавлення візантійськими витоками українського християнського мистецтва. У Львові Бойчук починає самостійно працювати, отримує допомогу від Наукового товариства ім. Шевченка. Окрім того, навчався у Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв. У 1908–1911 рр. вдосконалював майстерність у Парижі. Наприкінці 1910-х років Михайло Бойчук очолює групу молодих художників під назвою «Renovation Byzantine», що мала на меті відродження візантійського мистецтва на українському грунті. Повернувшись до Львова, Бойчук починає працювати у заснованому Андреєм Шептицьким Національному музеї. Там Бойчук реставрує старі ікони, удосконалює свою майстерність живописця, створює школу ідейних послідовників, розписує каплицю Дяківської бурси у Львові, церкву монастиря отців Василіян села Словіта, створює композицію «Тайна вечеря», ікону «Покрова Богородиці», в якій зобразив свого покровителя митрополита Андрея Шептицького. У 1917 році Михайло Бойчук стає одним з професорів-основоположників Української академії мистецтв. Під його керівництвом бойчукістами виконані розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935). З листопада 1926 року до травня 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німецької держави, Французької республіки, Королівства Італія. Згодом ця поїздка і стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації». 25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували, а 13 липня 1937 в Києві разом з його учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. Така ж доля спіткала й багатьох інших учнів Михайла Бойчука.

107 років від дня народження Григорія Крука (1911-1988), українського скульптора. Народився Григорій Крук у бідній сім’ї гончара. Закінчив Станіславську деревообробну та Львівську мистецько-промислову школи. За підтримки митрополита Андрея Шептицького вступив до Краківської академії мистецтв, де був учасником українського мистецького угруповання «Зарево». Потім став студентом Берлінської академії мистецтв (тут вже йому допомагав Богдан Лепкий). З 1945 року мешкав у Мюнхені, викладав в академії мистецтв. Створив понад 300 скульптурних робіт і тисячі малюнків. Твори митця виставлялися в різних містах світу: Парижі, Відні, Лондоні, Нью-Йорку, Торонто, Единбурзі, Пекіні. Скульптури Крука зберігаються у фондах Національного музею в Парижі, Британського музею в Лондоні. Найбільшу скульптурну спадщину мистця зберігають Український вільний університет у Мюнхені та Бібліотека й Архів ім. Шевченка у Лондоні, створені Союзом українців у Великій Британії. Ім’я Григорія Крука впродовж багатьох років замовчувалось і стало відомим в Україні лише за часів незалежності. Палким шанувальником творчості Григорія Крука був Олег Лишега. Разом з львівською режисеркою Дарією Ткач він зняв документальний фільм, присвячений скульптору.

Роковини смерті:

62 роки з дня смерті Володимира Петровича Філатова (1875-1956), українського офтальмолога і хірурга, засновника школи вітчизняних офтальмологів. Протягом 20 років (1936-1956) очолював Одеський Інститут офтальмології (тепер науково-дослідний інститут Очних хвороб і тканинної терапії ім. Філатова), який упродовж багатьох десятиліть був провідним офтальмологічним центром Східної Європи. Свою наукову діяльність Філатов розпочинав у клініці очних хвороб Одеського університету. Саме там, вперше у світі, 6 травня 1931 року, він використав рогівку трупного ока, збереженого в умовах зниженої температури, під час операції пересадки і цим вирішив проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С. Вирішення проблеми донорської рогівки поклало початок широкому впровадженню кератопластики у практику та принесло Володимиру Петровичу величезну популярність. Звідусіль хворі з більмами потяглись в Одесу – до Філатова. У 1931–1932 роках учений створив при Одеській очній клініці першу в СРСР станцію очної швидкої допомоги та глаукомний диспансер. Ім’я академіка Філатова знали в усьому світі. За своє довге життя він прооперував тисячі пацієнтів, повернувши їм разом із зором радість життя. Девізом ученого, так само як і інституту, були слова: «Кожна людина повинна бачити сонце!» А ще ніколи не казав, навіть найважчому хворому, «ні». Завжди вселяв надію. В Одесу натомість летіли листи подяки і, не зважаючи на те, що інколи адреса була вказана, м’яко кажучи, не надто точно («Чорне море – Філатову», «Одеса. Головному фельдшеру по очах», «Інститут, де очі роблять», або такий: «Гению глазной науки») – вони завжди знаходили адресата. У лютому 1931 року вчений був арештований органами ОДПУ і провів декілька місяців у в’язниці. Його, як і багатьох інших, звинувачували у контрреволюційній діяльності, але незабаром відпустили. Академік Філатов прожив 81 рік, але на відміну від наукового, фахового, його приватне життя було не надто вдалим. В сім’ї славетного вченого не було ні миру, ні злагоди. Розраду він знаходив у заняттях поезією і живописом. До останніх своїх днів писав вірші, малював. Був віруючим, листувався з архієпископом і хірургом Лукою Войно-Ясенецьким (вони були майже ровесниками, до того ж Філатов прихистив молодшого сина опального архієпископа, давши тому роботу у клініці).

Поділитися
Оцінити матеріал

Leave a comment

Увійти за допомогою: